Князь Лев Сапіга - перший маршалок Галичини
(1803 - 1878)

Князь Лев Сапіга народився 18 жовтня 1803 р. у Варшаві.

Дитячі та юнацькі роки провів у Наддніпрянській Україні (Теофільполь на Волині), шамбелян царського двору.

Хто знає, як склалася б його доля, якби не повстання 1831 р., в якому Лев Сапіга взяв участь радше з патріотичного обов'язку. Кавалер ордену Virtuti Militari, після поразки повстання - в еміграції. Передбачливий князь вивіз своє основне багатство за кордон ще напередодні повстання. Він навіть придбав величезний ренесансовий комплекс замку в Красічині під Перемишлем, який став його основною резиденцією.

На відміну від шляхти романтичної епохи, яка здебільшого захоплювалася літературою та археологією, князь розвинув діяльність на полі модернізації Polnische Wirtschaft, ставши таким чином піонером "органічної праці": ініціатор і перший керівник Кредитового земського товариства (1841), Галицької ощадної каси (1844) і Галицького господарського товариства (1845). Не дивно, що напередодні "Весни народів" Лев Сапіга мав великий респект не лише у Львові, а й у Відні.

Найбільш інтригуючою сторінкою життєписів галицьких Сапіг є їхні зв'язки з українським національним рухом. Тодішня шляхта ще не була сполонізована остаточно і замість популярної у ХХ ст. концепції ein Volk - ein Reich - ein Fьhrer домінувала концепція поліетнічної польської нації (білорусько-литовсько-польсько-української, gente Rutheni - natione Poloni). Сучасники князя Лева згодом згадували про ворогування між шляхтою з етнічних польських земель ("коронярами") і з України ("русинами"). Крім того, родичання польських аристократів з нащадками Ольґерда та Рюрика автоматично забезпечувало їм найвищі щаблі в аристократичній ієрархії монархії Габсбурґів.

Нічого дивного, що беручи участь у переговорах з українською делегацією Слов'янського з'їзду в Празі (1848) як представник польської "Ради Народової" та офіцер Національної Гвардії, князь писав дружині: "Здивуєшся, коли застанеш мене з руською кокардою. Я пристав до русинів, які прийняли мене дуже приязно". Мені пощастило бачити цю реліквію в сімейному фотоальбомі Сапіг, який нині зберігається в Музеї Чарторийських у Кракові. Є також свідчення, що того ж року в числі інших аристократів князь звертався до єпископа Григорія Яхимовича з проханням про перехід у візантійський обряд (що в тих умовах означало б зміну національної ідентичності на українську), але той відмовив йому, виправдавшись тим, що нібито українці не мають власної шляхти та не потребують її.

Зірковий час князя Лева розпочався після відновлення Конституції 1861р., коли він отримав спадковий фотель Палати Вельмож австрійського парламенту, його призначили першим маршалком Галицького сейму. В Сеймі Л. Сапіга запровадив жорстку дисципліну, яка протрималася ледь не до кінця існування Галицької автономії. Мав великий авторитет, зокрема й серед українських політиків, і справив великий вплив на провідника перших народовців Юліяна Лаврівського - віце-маршалка в 1869-1873рр., який узявся впроваджувати "органічну" тактику князя Лева в українську політику. 1869р. Л. Сапіга та Ю. Лаврівський інспірували резонансну угодову акцію "Польського кола" з "Руським клубом" Галицького сейму, завдяки чому українське питання стало першочерговим завданням польської політики в Галичині. Її наслідки: згода польської сеймової більшості на українізацію Академічної гімназії у Львові, фінансування "Просвіти" й українського театру у Львові з бюджету автономії. Л. Сапіга й інші аристократи також фінансували видавництво львівського політичного тижневика "Основа" (1870-1872), який назавжди ввійшов в історію української журналістики.

Несподіваний кінець блискучої кар'єри кн. Л. Сапіги - доволі повчальний, тому зупинюся на ньому докладніше. Сприяючи модернізації відсталого господарства Галичини, князь інвестував великі кошти в будівництво залізниць. 1864р. він став співзасновником спілки Lemberg-Czernowitzer Railway Company Limited, яка резидувала в Лондоні. Перші 265 кілометрів колії Львів - Чернівці почали діяти через два роки. Проте директор залізниці Віктор Оффенгайм регулярно звітував кн. Л. Сапізі, що залізниця приносить лише збитки. Це було неймовірно, й урешті князь подав на нього до суду. Тож Відень готувався до гучного судового процесу, який мав на меті затаврувати дух безпардонної капіталістичної наживи. Слідство тривало два роки. Оффенгайма ув'язнили попередньо, проте через рік звільнили під заставу сумою 1 мільйон золотих ринських. Очікували, що вирок буде суворим. Проте суд, який тривав декілька місяців, підсудний спритно перетворив на філософський диспут на тему "Чесні дурні та мудрий злодій". "Ідеалісти, - кинув в обличчя своїм обвинувачувачам Оффенгайм, - не збудували жодної держави, зате зруйнували не одну, а залізничні колії мораллю не збудуєш". Тож після перших двох тижнів судової розправи Оффенгайм став популярним, а до того порожню залу судових засідань переповнила зацікавлена аудиторія. Захист лише цього й очікував. Раптом Оффенгайм заявив, що став жертвою державного рекету: під час виборів міністр торгівлі Банганс вимагав від нього грошей на підтримку проурядових кандидатів! Суд мусив викликати Банганса. Кульмінацією став день, коли захист Оффенгайма оприлюднив номери банківських рахунків, на які Оффенгайм перераховував кошти. До такого "нахабства" респектабельні віденські урядовці (як виявилося, лише зовні) готовими не були. Згодом віденська преса опублікувала ще й лист президента Найвищого трибуналу Гайна з інструкціями для судді Віттмана, як допровадити Оффенгайма до в'язниці. Віттман перебував на межі нервового зриву, 2 лютого 1875 року він знепритомнів під час судового засідання. Останнє засідання, яке відбулося 27 лютого 1875 р., провадив судовий радник Ґернет. Присяжні засідали шість годин і, незважаючи на шалений тиск з боку уряду, виправдали Оффенгайма. Невдовзі Банганс подав у відставку, а 19 березня того ж року цісар підписав заяву про відставку Л. Сапіги. Цю заяву князь склав ще 1869 року в розпал кампанії за розширення автономії Галичини. Тоді цісар відмовився апробувати її, проте передбачливі віденські урядники зберегли цей документ, і Франц Йосиф I задовольнив прохання видатного галичанина із запізненням на шість років.

Князь Лев одружився із графинею Ядвігою Замойською - своєю двоюрідною сестрою. Подружжя було ідеальною парою. Щоправда, з восьми народжених княгинею Ядвігою дітей семеро померли в дитячому віці. Проте ці втрати компенсував син Адам - особа, яка стала легендарною ще за життя.

Князь Лев Сапіга помер 11 вересня 1878 р. у Красічині, де його й поховали.

Львівський палац Сапіг розташований по вул. Коперника. Нині тут резидує Товариство охорони пам'яток історії та культури Львівської області. 1886 року міська рада ухвалила рішення перейменувати частину вул. Новий Світ на вул. кн. Лева Сапіги. В липні 1940р. вул. Сапіги отримала назву вул. Комсомольської. У серпні 1941 року піднімецька адміністрація міста повернула вулиці попередню назву, але через місяць змінила її на "Фюрстенштрассе" ("Княжа"). З липня 1944р. - знову вул. Л. Сапіги, з грудня того ж року - вул. Й. Сталіна, з 1961 року - Миру, з 1992-го - С. Бандери.

Ігор Чорновол

"Львівська газета" 21 січня, 2005 року, № 10 (577)

На странице представлен портрет князя Льва Сапиги кисти З. Родаковского.

Замечание. Меня удивила близорукость властей города Львова. Это ж надо было додуматься назвать улицу, которая раньше носила имя известной исторической личности, такой как князь Лев Сапига именем другой исторической личности Степана Бендеры. Так и хочется спросить, "иваны не помнящие родства", у вас что, в Львове улиц мало? Я считаю надо вернуть улице историческое название: "кн. Лева Сапіги", а для Бендеры надеется другая улица. Такого же мнения придерживается и автор очерка о Льве Сапиге